"Навіть не віриться, що колись боявся гніву начальства. Зараз інші страхи і інші бажання. Мабуть, найбільший страх, що нас зречуться", - сповідь Донецького патріота

Патріоти України пропонують ознайомитись зі спостереженнями, котрими поділився з окупованого міста наш дописувач під ніком Донецький патріот.

Колись науковці писатимуть дисертації про те, що відбувалось під час війни на окупованих територіях. Писатимуть історики, писатимуть психологи та соціологи. Але то буде колись. А зараз саме той час, коли народжується ґрунт для майбутніх досліджень в епіцентрі трагічної реальності. А ми, патріоти Донеччини, своїм життям, стражданням та малими радощами творимо частку матеріалу для них.

Хочеться запросити до нас провідних фахівців з фізики. Так-так, саме їх. Щоб вони покінчили з теорією часу та простору та з’ясували безпосередньо на суворій практиці у філіалі пекла що таке час. Можливо їх чекає неабиякий сюрприз. Бо час в окупації це якась незбагнена суміш. Суміш того, що зараз і того, що було. А ще того, про що мріється. Бажання, щоб стало як колись і вимушене сприйняття того, що є. Бо не може психіка нормальної людини до кінця усвідомити все, що відбулось, і все, що триває.

Особливо гостро це відчувається у періоди відносної тиші. Нерви умовно заспокоюються і на тлі сурогатного миру з болем виринає пам’ять про те, яким був справжній мир. Коли ми всі дружно скиглили через малу зарплатню і коротку відпустку, боялись нежиті чи запізнення на роботу.

Останні дні згадуються події, які скоро матимуть свою третю річницю – вікопомний штурм донецького аеропорту. Тоді я пів дня провів на даху у намаганнях побачити що відбувається ТАМ. До опівночі радів тому, як наші крошать ворога на вінегрет.Саме тоді вперше народилось відчуття, що наші вояки можуть ворога жорстко мудохати. Да так, щоб камазами трупи вивозили. Це буде пам’ятатись завжди. Вклоняюсь вам, захисники ДАП, за народження надії.

Зараз навіть не віриться, що колись я боявся гніву начальства. Зараз інші страхи і інші бажання. Мабуть найбільший страх, що нас зречуться. Визнають непотребом і відгородяться парканом. Щоб спокійно будувати нове безвізове майбутнє. Бо ж там, на сході, мовляв, сама вата і нема чого про них пам’ятати. Хай гниють собі, не схотіли ж кинути все та поїхати у невизначеність.

І страх цей не в тому, що не буде безвізу чи гривень. Чи українського на 75% ТБ. А в тому, що буде зраджена надія. Яку подарували наші герої спочатку у ДАП. Потім підМар’їнкою. А далі під Дебальцево. І продовжують дарувати. Щиро, від серця. Від звитяги.

А найбільше бажання в окупації - це почути і побачити… Вже не згадаю коли саме я усвідомив який звук найбажаніший у мене тут, у гетто. Виявилось, що це звук моторів броні ЗСУ, що розрізає місто як ніж масло. А найкраще в світі видовище – це наші «коробочки» з жовто-блакитними прапорами на вулицях міста. І перелякані пики вати. І шалено щасливі обличчя українців. Надію яких не зрадили. Цінність яких визнали і довели. Довели звільненням і поверненням у велику українську родину. Бо ми всі єдині, і кожен однаково потрібен країні. Бо не можна зраджувати, не можна кидати на призволящє своїх.

А зараз життя триває у просторі і часі, що розтягнувся у трирічному «шпагаті» через щоденну, щогодинну боротьбу з небажанням сприймати огидну реальність рашівської окупації і вимушеністю життя в ній. Втім це наша доля. Так нам дано Провидінням. І ми, саме ми маємо випити цю чашу до дна. Проте кожен з патріотів тут, я переконаний – кожен, вірить у те, що перемога неминуча. І сморід перегару та невипраного шмаття гидотних «іхтамнетів» і брудних «обдроченців» з’являтиметься лише у спогадах. Так і буде, власне, колись....

А доти проводжатиму черговий день сповнений туги та смутку, віри та надії. Зрештою кожен з сотень таких невиразних днів наближає всіх нас до щасливої миті, коли ми всі будемо зі сльозами на очах вітати одне одного з перемогою. Зі звільненням наших земель та наших братів, що страждають тут, від окупації. І дякувати тим, хто цю перемогу наближав власною звитягою та кров’ю. Так буде. Так не може не бути. Так є…